НА ЗАСЛАННЯ... В СЕЛО ПІД ЛУЦЬКОМ?

У добру погоду і хорошою машиною від лаврівської амбулаторії до передмістя Луцька – Вересневого – можна домчати за 5 хвилин. Але і близькість “столиці” аж ніяк не сприяє закріпленню кадрів у сільській медицині, і це проблема не лише передового в соціально-економічному відношенні району. Скоріш навпаки – є шанс для “відступу” у медичні заклади міста. Не спокушає випускників медичних вузів навіть благоустроєна трикімнатна квартира з усіма комунальними вигодами – пустує роками. Молода лікарка, яка відпрацьовує у Лаврові трирічний “строк” за направленням, воліє у будь-яку погоду добиратися з обласного центру. Втім УСІ її одногрупники “зачепилися” у містах, одна випускниця – у райцентрі, а у селі – тільки вона!

“ЛАВРІВ – ЯК ВАРШАВА. ТІЛЬКИ ЛЮДУ МЕНШЕ!”

Ця приказка народилася у моєму рідному селі ще “за Польщі”. Малося на увазі унікальне географічне розташування: село дуже велике, а вулиць у звичному розумінні – нема. Є хутори (у Лаврові кажуть – “кутки”) на десяток-два хат, які розкидані між полями по горбах і в долинах інколи на великій віддалі один від одного. Село тягнеться від кордону з Рівненською областю (від села Рекані) аж до станції Несвіч. Дев’ять з половиною кілометрів – і майже скрізь масним лаврівським чорноземом, бо асфальтована практично одна центральна дорога. Пам’ятаю з дитинства цікаву назву зупинки (з того боку, де з Лавровом сусідить село Оздів): “Матка Боска”. Хтось влучно назвав: мовляв, доки дійдеш, то не раз Матінку Божу й згадаєш... – Коли тепер їдемо машиною на виклик у “Сосну” чи “Діброву” (одні з найвіддаленіших “кутків”, – авт.), не раз згадую: скільки разів ходила сюди пішки і в будь-яку погоду?.. І люди ж хворіють, і діток до року треба провідувати, – каже фельдшер лаврівської амбулаторії Руслана Василівна Лукашик. Незважаючи на особливості розташування села і велику кількість населення (це тепер Лаврів, як і вся Україна, переживає демографічну кризу), тут ніколи не було ні дільничної лікарні, ні бодай амбулаторії. Один чи два ФАПи на таку територію також не могли задовольнити потреби селян. Амбулаторія (а раніше й лікарня місцевого значення) споконвіку розташовувалася у сусідніх Баківцях – невеличкому селі фактично з однієї вулиці, у будинку ще чеських колоністів. Проте коли вже “за України” Луцький район виступив ініціатором створення сімейних амбулаторій, згадали про бездоглядне двоповерхове адміністративне приміщення у Лаврові: тодішній сільський голова Арсен Сидорчук потерпав, що воно пропадає. У свій час вистачало тут місця і колгоспній конторі, і сільській раді, відділенню зв’язку, аптеці, ощадній касі ще й маленькому готельчику. – Не будемо, звичайно, рівнятися хоча б на Кубу, де сімейний лікар обслуговує всього 600 чоловік і отримує у п’ять разів вищу зарплату, – каже головний лікар лаврівської амбулаторії Леонід Олексійович Поліщук на запитання, ким є лікар на селі? Вважає, що у першу чергу він – сімейний лікар, був, є і буде таким, навіть якби до цього не спонукали тенденції розвитку медицини на селі. У силу обставин і лікаря на селі усі знають, і він знає практично все і про всіх. – Проблема у тім, що на одного лікаря – забагато людей... Може не так “забагато”, бо ж реально обслуговуємо усіх, проте робота у сільській місцевості має свої особливості. Які, не секрет, і відлякують “щойноспечених” докториків... Лаврівська амбулаторія обслуговує населення одинадцяти сіл на території чотирьох сільських рад. Радіус обслуговування – 30 кілометрів. І якщо у Романівці, Суховолі чи Лучицях мешкає по 100 – 150 чоловік, то у Лаврові – 1200 – 1300. Два багатоповерхові будинки у Луцьку на 500 – 600 мешканців – цілий тобі Лаврів, а наскільки легше навіть обійти пацієнтів. – Я ще у селі й живу – через це легше, – Поліщук. – Але основна проблема все-таки – нестача лікарських кадрів... Ось прийшла до нас Наталя Леонідівна Пастушок – як не вмовляли, не погодилася пожити у службовій квартирі. Молода, торік виповнилося 25, незаміжня – що їй, каже, одній у чужому селі робити?.. Півтора року відпрацювала, ще півтора відпрацює – і, мабуть, тільки її у Лаврові й бачили! Вражає, що медицина стала наче непрестижною справою, наче вона нецікава. Цікава! Та село для випускників вузів – наче заслання... Хоча якби молода лікарська сім’я бодай три роки відпрацювала у Лаврові, навряд чи змінила б потім місце проживання і роботи! Хороша трикімнатна квартира, кухня, вода, каналізація, опалення газом, електропостачання... Хвороби лікувати ті ж, що й у місті. Ні, платять у місті за наймане житло великі гроші, “зачіплюються” хто, як і де може – аби не у селі. – На нарадах нам радять: зацікавлюйте молоді кадри щонайперше житлом. Так я даю квартири! – каже головний лікар Луцької районної лікарні Володимир Михайлович Тарасенко. – Ось у Білостоку на підході нова амбулаторія, окремий благоустроєний будинок плануємо під помешкання для лікарів. Та якщо у “пристоличний” Лаврів не впросиш нікого, чи підуть “кадри” у віддалений Білосток?..

КАРЕТУ ПОДАНО!

Позаминулої, здається, весни на нашу вуличку зачастили як не машина з амбулаторії, то самі медики. У тім би й дива не було: населяють її переважно самотні і немолоді жіночки. Я називаю її ще вуличкою вдів: вони живуть в одинадцяти з п’ятнадцяти хат. Сільська робота й обставини життя не додають моїм сусідкам здоров’я. Але медиків вони не надто турбують: у лаврівських бабусь в особливій пошані (бо, мовляв, помічне) так зване “капельне” – крапельниці, за якими в амбулаторію ходять самі. Черговим головним болем лаврівської медицини став стан здоров’я молодої ще жіночки. Вона з дітками звідкись прибилася у село і створила сім’ю з онуком нашої сусідки. Завагітніла, а тут нирки “взяли”... Треба аналізи робити, а не хоче. І що ви думаєте: довелося самим медикам не один раз бити ноги до пацієнтки, носити в лабораторію баночки сечі... – А потім кажу Олексійовичу: мусимо придумати, за які гроші майбутню маму ще й пролікувати, бо сама за себе не подбає, – пригадує Руслана Василівна. Важко уявити, щоб міський медик так поставився до свого пацієнта, а в селі подібна доброзичливість, відповідальність чи, певною мірою, жертовність часто необхідна. – Сільський медик – це, образно кажучи, звучить як вирок, – вважає Поліщук. – Можеш обурюватися, перераховувати до безкінечності проблеми... Але і в позаробочий час маєш надати кваліфіковану допомогу! Села нашої дільниці ще близько до Луцька. Бо робочий час в амбулаторії закінчується, а куди людині далі звертатися?.. А тут траса проходить – скільки вночі аварій! Нечасто, але трапляються і пологи у “військово-польових” умовах... Мені у цьому плані легше, бо дружина акушер-гінеколог... – Отак вона через вас і страждає! – жартую, а Леонід Олексійович розказує про випадки, коли усім було не до жартів. Ще коли Поліщуки працювали у Баківцях, то приймали пологи в амбулаторії, фактично те саме, що на дому, бо ж це не обладнана спеціалізована клініка. Іншого разу Світлану забрали просто з дому (добре, що живуть над дорогою, у Лаврові кажуть: над шляхом живуть). Фельдшер боялася, що не довезе породіллю у райлікарню в Липини. І в машині таки й приймали пологи! А років два тому серед зими традиційно перемело єдину лаврівську дорогу, якою можна добратися з Луцька, з боку Вересневого (а з боку станції Несвіч у негоду нема чого й потикатися). То приймали пологи на колишньому аеродромі неподалік села Промінь, у машині, бо далі замети не пустили. Пологи були передчасні і стрімкі, а ще довелося приймати близнят, що непросто і в лікарняних умовах. – Повернулися в амбулаторію з немовлятами і чекали, доки розчистять дорогу, – пригадує Леонід Олексійович. Правда у недбайливої мами дітки повмирали, бо ще й мали складні вроджені вади. І такі ситуації, коли людина сама про себе не дбає, стали, на жаль, реальністю. – Як каже моя дружина, здоров’я жінки – це проблема самої жінки, – цитує Поліщук. – Я її перефразовую: здоров’я людини – це проблема самої людини. Ось діє програма “Онкологія”... Скільки розказуємо жінкам про наслідки передракових захворювань! Бо хоч і чоловіків ця проблема не минає, проте жінок дістає значно частіше. По усіх селах дільниці є списки людей, яких треба дообстежити або перевірити. Говоримо, пояснюємо, впрошуємо на прийом... Не можна добитися! До однієї лаврівчанки медики ходили, як діти у школу: мало не щодня. Їй конче треба було звернутися на консультацію до спеціаліста у райлікарню. Місяцями манила, що поїде, “ось тільки гроші за дітей отримаю” і т.п. Акушерка Оксана Марценюк каже, що такі “ходіння у народ” її, як фахівця, “просто принижують”, бо хотіла б якісно виконувати свою роботу, а доводиться витрачати час на марні переговори. – Виходу нема, як писати акт, що людина ознайомлена зі станом свого здоров’я і попереджена, що чекає на неї у разі відмови від лікування, – констатує Леонід Олексійович. – Пишемо – і знаємо, що допомогу будемо надавати їй таки ми... Добра третина населення страждає від високого тиску, почастішали захворювання на цукровий діабет. Село старіє: у кінці 80-х років минулого століття, коли Олексійович з дружиною починали лікарську практику спочатку у тублікарні в Любомльському районі, а згодом у баківецькій амбулаторії, ще кілька років спостерігався природний приріст населення. А вже давно він від’ємний. “Душать” село дві проблеми, які медики вважають загрозливими: туберкульоз та онкозахворювання. – Хвилює, що на кожну жінку помирає п’ятеро чоловіків, і шкідливі звички на зразок паління та зловживання алкоголем відіграють у статистиці вирішальну роль, – вважає головний лікар райлікарні Володимир Михайлович Тарасенко. – Коли проаналізували причини смертності по торчинському “кущу”, то з 45-ти померлих за 9 місяців чоловіків 40 до фатального кінця все ж підштовхнув алкоголь... Якби більше було не барів, а умов для занять спортом! Колись у Луцьку була втілена прекрасна ідея: всіх школярів “пропускали” через басейн, і вони вчилися плавати. А хіба погано, коли діяв каток?.. Не тулилися тоді по під’їздах чи в ігрових залах. Це болюча тема, але дуже актуальна і серйозна. – Звичайно, якби село жило повноцінним життям, якби люди мали нормальну роботу, можливо, поводилися б по-іншому: нормально працювали, гляділи сім’ю, дім, город... А то серце болить, що стільки молодих чоловіків у віці 20 – 30 років – нормальні, здорові люди! – банально спилися чи спиваються, – каже Поліщук. Можна пригадати крилату фразу дідуся Сталіна, коли йому поскаржилися на письменників. Відповів: “Інших письменників у нас немає!” Сільські медики мають справу з тим контингентом і з тим ставленням до власного здоров’я, які викликають тривогу, але “іншого народу у нас нема”. Та й, за великим рахунком, хіба міська прописка автоматично робить людей свідомішими, відповідальнішими, здоровішими? Тому причини лікарських вакансій у сільській місцевості в іншому.

І ОДИН У ПОЛІ ВОЇН?..

“На зорі” лікарської практики, працюючи у Баківцях, Поліщуки тримали четверо свиней, зо тридцять качок, вигодовували за рік по два великі бички... Проте обов’язки сільського доктора мало сприяють розвитку фермерських здібностей. Нині з живності Олексійович тримає лише кроликів (бо любить їх), котика і хоче завести нового (старий здох) мисливського пса. Мають гарний власний будинок, який будували вісім років, і кінця будові ще нема – на відміну від тих, у кого гроші “легкі і швидкі”. Як сільського лікаря з великим стажем роботи Поліщука дивує новоявлена наче непрестижність його фаху і місця проживання. – На нашій дільниці – 10 фельдшерсько-акушерських пунктів, і частиною завідують люди, які давно на пенсії. Молодого фельдшера нічим не можна заманити! Говориш з випускниками училища – дивляться на тебе з єхидною усмішечкою. Що ви мені кажете?! Щоб я ішов у село?.. По що?.. Краще хлопець піде в армію, “перекантується” рік фельдшером і влаштується на “швидкій” у Луцьку. Знаю дуже багатьох людей, які після закінчення і училища, й інституту жодного дня не працювали у медицині. – Раніше у мене на цільові направлення відбою не було! Бо тільки таким чином легше було потрапити у медінститут. Був конкурс по 6 чоловік на одне цільове місце. Ще й перебирали, яку спеціальність вибрати: престижним був фах гінеколога, онколога, дерматолога, окуліста, невропатолога... Тепер не лише на ці спеціальності нема бажаючих – взагалі на цільове проситься один чоловік раз у два-три роки. А випускники хочуть працювати принаймні у районній лікарні, проте не в селі, – визнає і головний лікар Луцької райлікарні Володимир Тарасенко. Один з чергових міністрів охорони здоров’я (ось ще проблема – у цій галузі вони так міняються, що не встигають нічого реформувати), з уряду Юлії Тимошенко, “вірний ющенківець” Микола Поліщук, за свого короткого “царювання” мало не зробив у медицині маленьку “революцію”. Випускники медвузів мали обов’язково відпрацювати три роки на селі! Чи вірним був би цей крок? Але ні Леонід Олексійович Поліщук, який добре знає, що таке “один у полі воїн”, ні його районний шеф Тарасенко... не вітали таких революційних змін. – Примусово – це як у тюрмі, строк відбувати... Спеціалістів до роботи на селі треба готувати, і про те, що після закінчення вузу чи училища вони бодай три роки мають відпрацювати за направленням, – повинні знати з першого курсу. Бо ж, за словами Володимира Михайловича, “не всі одразу стануть нейрохірургами”... Наразі ж і у ближніх від обласного центру селах, куди ходять міські маршрутки, в амбулаторіях не вистачає лікарських кадрів. Ясно, що спокушає “столичне” місто: торік з районної лікарні в інші заклади Луцька та інші (ще більші) міста перейшло немало спеціалістів, яких тут виховали. Звичайно районна лікарня має нормальний потенціал: тут хороша матеріальна база, немало висококваліфікованих спеціалістів, а пацієнти і з Луцька “ідуть на ім’я”. Але те, що на селі працювати медиком важче, а хворіти – більш проблематично, можуть заперечувати лише ті, хто з цією сферою не стикався. Простий приклад, який вразив мене в одному з відряджень кілька років тому. Жінці вночі стало погано з серцем. Родичі потелефонували до чотирьох чи п’яти місцевих медиків, проте жоден не прийшов на допомогу зі зрозумілої начебто причини: не було транспорту дістатися до хворої. Наступного дня, коли трохи відпустило, вона насилу рейсовим автобусом поїхала у райлікарню, щоб там через день померти... Головний лікар лаврівської амбулаторії скаржиться на старе обладнання, на високі ціни на інструментарій (невеличкий пінцет коштує 50 гривень!), на те, що місцева влада могла б виділити по 300 гривень на велосипеди для медиків, а районна – придбати по одному мобільному телефону для шести амбулаторій. – А то їдеш з виклику з Радомишля, а тебе вже чекають у Коршовці... Наталія МАЛІМОН. P.S. Недавно знайома, дочка якої лікується у берлінській клініці “Шаріте”, повідала про те, як... страйкували німецькі медики. Нам же здається, що при їхньому матеріальному забезпеченні проблем не існує. Проте сьогодні у багатьох німецьких містечках бракує лікарів, і їх змушені заміняти спеціалісти інших медичних професій. Робота є, але німецькі лікарі не надто прагнуть працювати у містечках на 10 тисяч населення, де кілька крамниць, нема кінотеатру та інших розваг. Багато з них знаходять роботу в інших країнах Євросоюзу. У Швейцарії, наприклад, отримують вдвічі більшу, ніж у Німеччині, зарплату. Ще краще – у Штатах, де не тільки зарплата вища, а й інші умови праці. Виходить, що коло замикається – мешканець сільської місцевості чи невеличкого містечка наче приречений отримувати менш якісну медичну допомогу? Хотілося б почути думку з цього приводу і самих сільських мешканців Волині, і медиків.